Батьківський лекторій

        Помиляються ті, хто думає, що перших колективних навичок дитина набуває в товаристві ровесників, наприклад, у дитячому садку. Перебувати у  колективі, не сваритися з дітьми, ще не означає, що дитина виявляє себе як колективіст; адже діти з індивідуалістичними нахилами не гірше за інших уживаються в товаристві ровесників, проте вони ще довго залишаються індивідуалістами. Чому? Причин немало, та найголовніша з них – у сім'ї не зуміли вчасно прищепити дитині навички співжиття. Адже виховувати в неї уміння жити в колективі починають буквально з перших днів її свідомого життя в сім'ї. Батько, мати, бабуся, дідусь, брат, сестра – усі вони маленький колектив. І першого досвіду жити спільно дитина набуває саме там. Від усього сімейного укладу залежить, чи набуде дитина досвіду «колективності», чи в ній буде зріти егоїст, усі думки  якого спрямовані на задоволення власних потреб.

        У дружній сім'ї, де є спільні інтереси, свої звичаї і традиції, що створюють атмосферу щирості, близькості і згуртованості, завжди знаходиться час для спільних справ. У такій сім'ї і великі, і малі справи вирішуються «колегіально». Тому навіть найзвичніше – сімейні свята, спільні прогулянки, вечірнє дозвілля, розмова про книгу, кінофільм, працю, враження дня – усе це справляє на дитину виховуючий вплив: проймаючись загальним настроєм сім'ї, вона засвоює норми соціалістичного співжиття.

        У такому «кліматі» дружби легше сформувати навички колективності, навіть якщо в сім'ї «єдина» дитина. Вміння проявити турботу і увагу до інших не приходить до дитини само собою, цього треба вчити. Учити і словом, і ділом, і, головне, - прикладом власного життя. 

        Дитина – учасник сімейного господарства. Щоб прищепити їй почуття відповідальності, корисно закріпляти за нею окремі ділянки домашньої роботи. Це вже не «разові» доручення, а постійні та систематичні справи, за які дитина повністю відповідає. Постійна, розумна діяльність дитини, трудова атмосфера в сім'ї, зайнятість дорослих, змістовний відпочинок – усе це організує дитячу поведінку. За таких умов дитина переймається повагою до справ та спокою дорослих. При цілеспрямованому вихованні батьки швидше навчать малюка не сидіти без діла, коли трудяться інші, а з повагою ставитись до відпочинку старших. 

Сімейні традиції… Узаконені часом правила життя сім'ї великою мірою впливають на дітей. І як це важливо, якщо дитина від дня, коли «починає себе пам’ятати», постійно відчуває себе частиною єдиного, взаємозв’язаного відповідальністю і обов’язками сімейного колективу. У дружній сім'ї діти ростуть дисциплінованішими і слухнянішими: важко переступити сімейні закони там, де будь-яке порушення правил натикається на одностайний осуд. Дитина ніби зустрічається з вимогами самого життя. Атмосфера сімейного колективу, який не допускає утриманства, лінощів, егоїзму, аморальних вчинків, вже сама по собі вчить дитину багато чого. Від дорослих вона дістає уроки людських стосунків.                                                                                                                                                                            

Психологічний клімат в сім'ї

        Родина – колиска духовного народження людини. Різноманіття стосунків між її членами, велика кількість різних форм виявлення почуттів, жива реакція на найдрібніші деталі поведінки дитини – все це створює максимально сприятливе середовище для емоційного й морального формування, для нагромадження фактів і спостережень, що кристалізуються потім у нову неповторну особистість.    

        Характерний для тієї чи іншої сім'ї більш чи менш стійкий емоційний настрій прийнято називати психологічним кліматом (синонім – психологічна атмосфера). Він є наслідком сімейної комунікації, тобто виникає в результаті сукупності настроїв членів сім'ї, їх душевних переживань, ставлення одне до одного, до інших людей, до роботи, до оточуючих, до суспільних подій. Отже, не тільки особливості рольових та міжособистісних стосунків членів сім'ї відбиваються на мікроклімати сім'ї, але й він, у свою чергу, впливає на міжособистісні стосунки її членів, на їхнє світовідчуття, самооцінку, саморегуляцію та життєздатність сімейного колективу загалом. 

        Психологічний клімат – це комплекс психологічних умов, що сприяють чи перешкоджають згуртуванню сім'ї, це сукупність психологічних станів, настроїв, стосунків її членів. Мікроклімат сім'ї творять члени кожної сім'ї, і саме від їхніх зусиль залежить, яким він буде.

        Зазвичай вчені виділяють два типи психологічного клімату в сім'ї: сприятливий ті несприятливий. Ознаками сприятливого психологічного клімату є: згуртованість, подружня сумісність, можливість всебічного розвитку особистості кожного члена родини, висока доброзичлива вимогливість одне до одного і до себе самого, почуття захищеності та емоційної задоволеності, висока внутрішня дисциплінованість, принциповість, відповідальність, бажання й уміння зрозуміти іншого, можливість вільно висловлювати свою думку з будь-якого питання в прийнятній для іншого формі, прагнення проводити вільний час  разом (хай то буде домашній вечір у колі сім'ї чи подорож), уміння адекватно розподілити обов’язки, щоб усі були завантажені в залежності від своїх можливостей. Ознакою сприятливого психологічного клімату є також відкритість сім'ї, а саме – доброзичливі стосунки з родичами, сусідами, друзями, знайомими.

        Найяскравіше психологічний клімат проявляється в сумісності людей. Зовнішнім і об’єктивним показником сумісності є сам факт збереження сім'ї. Внутрішнім і суб’єктивним показником цього є відчуття у членів родини психологічного комфорту, надійності, захищеності, задоволення від спілкування одного з одним.

Атмосфера родини понад усе визначається її міцністю, її маральними ідеалами, далекою і близькою метою. Емоційний склад родини відчувається сам собою – як міра душевного здоров'я родини, як легка і добра атмосфера. Здорова емоційна атмосфера родини породжує в дитини почуття тривкості буття, віру в майбутнє, очікування радісного, сонячного, захоплююче цікавого життя.

        Батьки – інстинктивно чи свідомо – підтримують звичайно оптимістичний настрій дитини, зміцнюють її переконання, що коли тепер їй добре, то потім, колив вона стане дорослою, стане ще краще. Дитині властиво пориватися в майбутнє, вірити у свою удачливість. І не можна отруювати її віру. Тому в родині повинне жити почуття світлої перспективи, не затьмарене страхом завтрашнього дня. Тільки в атмосфері позитивних емоцій може народитися спрямованість дитини.                                          

        Атмосфера в родині має істотний вплив на психічне та фізичне здоров’я малюка. Тут важливі насамперед доброзичливі стосунки між членами родини. Скандали, суперечки між батьками, різкість та грубість у звертанні старших одне до одного, просто прояви відсутності такту травмують нервову систему дитини, призводять до неврівноваженості, дратівливості та нервозності. До цих же наслідків призводять і непомірне застосування всіляких заборон на кшталт «не чіпай», «не бігай», «не лізь» тощо. Таке авторитарне виховання не сприяє нормальному розвиткові дітей, як і протилежна крайність у випадку «вільного» виховання, коли дитині все дозволяється.
         У сім’ї має бути спокійна, не гамірна обстановка, тому що постійний шум, голосні розмови є сильними і шкідливими подразниками для нервової системи малюків. Повернувшись увечері з дитячого садка, дитина сповнена вражень дня. Їй необхідно дати можливість поділитися ними, а потім спокійно погратися та підготуватися до нічного сну.

Будні дитини в сім'ї

        Будні дитині в сім'ї насичені справами не менш важливими, ніж дорослих. І в неї такі самі, як і у вас, свої турботи, радощі, прикрості. Вона живе у загальній атмосфері радного дому, дихає одним з вами повітрям, поділяє загальний уклад і темп вашого життя – розмірений або квапливий, дійовий або пасивний, спокійний або нервозний… Вона – свідок, учасник усього, чим живуть дорослі.

Добре, коли дитина росте в атмосфері зайнятості всіх членів сім'ї. Цей настрій, як правило, позитивно впливає на неї.

        Будні дитини у сімейному колі… Як багато вони означають для неї. Це й перша казка, і захоплююча книжка; це й дбайливі руки мами, і зосереджене обличчя  старшого брата чи сестри; це і загальна заклопотаність, і дозвілля за чашкою вечірнього чаю; і прочитана вголос газетна стаття, і обговорення новин, і загальне мовчання, коли кожний зайнятий своєю справою, і дружній сім'ях біля телевізора… Це радощі і прикрощі, зустрічі й розлуки, хвилювання і маленькі бурі незгод, без яких не обходиться в жодній сім'ї.

У домашніх буднях виявляється дух сім'ї, це живильне середовище, завдяки якому маленька людина розвивається всебічно, збагачує свій життєвий досвід, пізнає красу людських взаємин, ознайомлюється з життям в усіх його проявах. Завдяки повсякденному спілкуванню з дорослими вина вчиться мислити, відчувати, оцінювати, діяти, мріяти.

        Ніде вона не відчуває у такій повній мірі почуття затишку, безпеки, емоційного комфорту, як удома.

Нажаль, ми не завжди вміємо організувати життя дітей так, щоб воно розвивало і виховувало їх. Ми забуваємо про те, що виховуємо дитину не тільки тоді, коли її повчаємо, а й тоді, коли відповідаємо на дитячі «чому». Ми впливаємо на неї постійно – і своєю присутністю, і своєю відсутність, і словом, і мовчанням, і тоді, коли дитині надаємо можливість виявити самостійність, організовувати «особисте» життя, знаходити діяльність за смаком, спілкуватися з ровесниками. Дитина підпадає під виховні впливи й тоді, коли вона поруч з нами сидить за столом, умивається, їсть, стелить постіль, допомагає дорослим. Одним словом, вона виховується усією сумою впливів.

        Найчастіше ми піклуємось про те, щоб вчасно дитину нагодувати, прогуляти, покласти в ліжко, тепліше вдягнути. Словом, дбаємо про фізіологічну  зручність дитини. Нерідко за безліччю справ ми забуваємо про головне – про те життя, яке приносить людині, що росте, радість, яке насичує її моральними враженнями, розумними і корисними справами. Але ж саме це і є тим, що створює умови для повноцінного розвитку розумових і духовних сил дитини. Адже вона виховується і розвивається у діяльності.

На жаль, часто наша організація дитячого життя обмежується «керівними вказівками», наприклад: «Ну що ти без діла тиняєшся! Зайнявся б чимось…», «Скільки іграшок, книжок, а тебе ніщо не цікавить, самі пустощі в голові! Краще сядь та подивись картинки у книжці». Робиться це, звичайно, для того, щоб дитина хоч чим-небудь зайнялася і не робила шкоди.

        Наше завдання – створити для малюка повноцінні виховуючи умови в сім'ї, розумно організувати його життя, передбачаючи і відпочинок, і заняття, і їжу, і розваги.

Нерідко, прийшовши ввечері з дитячого садка, дитина проводить решту дня у неробстві. Часто ми й самі її спонукаємо до цього заборонами: «Тут не можна бавитися – заважатимеш», «Навіщо тобі папір, клей? Хіба у дитячому садку не награвся?», «Сюди не клади іграшки», «Будь ласка, не завітай мороки з молотком і цвяхами – насмітиш» і т.п.

        Важливо, щоб дитина була завжди діяльна і не вешталась без діла з кутка в куток. Байдикування – джерело пустощів, нудьги, лінощів.

        Дитина за своєю природою діяльна та енергійна. Дати вихід її енергії, спрямувати її на корисні справи – означає надати їй можливість розвиватися, нагромаджувати життєвий досвід, знання, вміння, навички, необхідні для подальшого життя. Придивіться до дитини, чи зайнята вона, на що витрачає свою енергію? Якщо вона не знаю, де себе подіти, докучає, заважає вам, завітає безглузду метушню – значить ви не зуміли наповнити її життя корисним змістом. 

        Якою діяльністю заповнити день найменших членів вашої родини? Як створити для цього необхідні умови? Яка роль дорослих у керівництві дитячими справами?

Подбайте, щоб у дитини був свій куточок з усім необхідним приладдям для ігор, занять, праці. Адже коли є де і чим зайнятися, то вона не буде порушувати звичного порядку в кімнаті, не стане розносити по всіх кутках свої іграшки.

        Захоплена своїм задумом, дитина може годинами щось майструвати, переробляти, вдосконалювати. Звичайно, таке заняття потребує батьківської уваги. Побут дитини заповнено не лише іграми, розвагами, а й заняттями, що розвивають її розум, уяву, пам'ять, волю, вміння самостійно мислити і дають можливість набути корисних умінь, навичок, знань.

        Виробляйте в дитини вміння займатися з олівцем та папером, пластиліном і глиною, ножицями і фарбою, вміння слухати ваші розповіді та читання книжок, вивчати вірші та лічити. Нехай малюк ліпить, вирізає, розглядає ілюстрації, тільки не стихійно, «що хоче» і «як хоче», а при вашому керівництві, інакше заняття мало що дадуть дитині.

Що і коли можна дозволити дитині?

        У сім'ї з'явилася дитина. Усі свої найніжніші почуття, а також цілком зрозумілі клопоти й тривоги звернені до малюка. Дитина підростає, а ми намагаємося продовжити її перебування «в колисці», тобто в ручному, емоційно комфортному, але все-таки досить обмеженому просторі. Зрозуміло, що ставлення, турботи, їжа і навіть рівень занять різного роду (малювання, рахування, складання слів з окремих кубиків), як правило, вдома кращі, ніж будь-де. Та є одне «але». Продовжуючи дитинство своїм дітям (особливо хлопчикам), ми позбавляємо їх можливості зробити щось дуже важливе – перші кроки до самостійності. Пізніше у школі і в дорослому житті безхмарне благополуччя дитинства може раптом обернутися підвищеною ранимістю, беззахисністю, самотністю.

        Добре відомо, що в багатьох сім'ях стосунки складаються так, що будь-хто з батьків більшою мірою виявляє нетерпимість, а до іншого дитина легше знаходить підхід. Зрозуміло, дитина тягнеться до того з батьків, який її начебто краще розуміє: грається з нею, розповідає цікаві історії, радіє їй… Малюк завжди буде на його боці. Однак інша роль теж необхідна. Тільки… Що насправді спонукає батька чи матір виявляти свою волю? Побоювання стратити владу? Щира, але невиправдана тривога за дитину? Чи твереза оцінка небезпеки, яка йому загрожує?

        Але й шлях утримання біля материнської спідниці або у батька на колінах не дасть заспокоєння. Адже це – короткочасна перемога над дитиною, яка до того ж може мати досить негативні наслідки для майбутнього дорослого життя. Діти, яких довго тримали в жорсткому контролі, як правило, виростають надмірно скупими, сором’язливими, або ж, навпаки, надто розв’язаними, виявляючи у такий спосіб протест проти суворої опіки, в рамках якої їм доводилося жити.

        Ми постійно зайняті щоденними справами, тому можна не дивуватися, що турботи про дітей рідко виходять за межі забезпечення їх їжею, добре об лаштованою квартирою, чистим красивим одягом, іграшками, книжками, літнім відпочинком… Усе це потребує чимало часу і сил. Проте сім'я має бути не лише «затишним, теплим гніздом», а й своєрідним «стартовим майданчиком» для дитини. Зрозуміло, що маленьку людину слід годувати і зігрівати. Але вона дорослішає. У неї з'являється бажання пізнавати в завойовувати довколишній світ.

Дитина має чітко знати рамки, які визначають загальноприйняті норми: «Я не хочу, щоб ти так чинив», «Якщо ти це зробиш, то ми посваримося». Тобто вона має усвідомлювати, що є межа, яку не можна переступати, що снують речі, які категорично не можна робити. Наприклад, допоки дитина ще маленька, основними «ні» для неї можуть бути: не можна вириватися на вулиці, підходити до плити, залізати на вікно, відчиняти двері, хто б не подзвонив тощо. При цьому вимоги мають бути незмінними.

Нерідко ми, почувши якусь негативну інформацію, одразу намагаємося перенести її у власну сім'ю, на власних дітей. Випереджаючи події, уявляємо усілякі катастрофи, які можуть статися з нашими дітьми, якщо ми дозволяємо їм будь-що зробити.

         Одним з прийомів, який допоможе вам у подібних ситуаціях, може бути такий: огляньтеся, згадайте власне життя. Поміркуйте про ті випадки, коли й ви припускалися помилок, і про те, чому вони вас навчили. Чи були поряд з вами люди, які б могли дати вам своєчасну пораду? Чи послухалися б ви їх, а якщо – ні, то чому? Спробуйте пригадати, чи були у вашому житті випадки, коли ви чинили згідно з порадами ваших батьків, а потім шкодували про це.

        Відповідаючи на ці запитання, ви зможете краще зрозуміти свою дитину, подивитися на багато речей її очима. Довіряйте дитині, не придумуйте того, чого немає насправді. Ви можете поділитися своїми побоюваннями з сином чи донькою, але мусите уміти вислухати їх і повірити.

Батьківська єдність – важливий закон виховання

        Досить поширеним явищем у сімейному житті є намагання деяких батьків завоювати дешевий авторитет у дітей за допомогою таких прийомів, як запобігання, своєрідний підкуп, показ своєї доброти тощо. Батьківський розрахунок тут доволі простий: дитина побачить, як її люблю і любитиме мене. При цьому батьки не враховують той факт, що дитяча проникливість сильніша за проникливість дорослої людини. Для дитини дорослий – перспектива її життя і розвитку, її майбутнє. Саме тому діти досить уважно вивчають дорослих, у першу чергу власних батьків, обираючи для наслідування привабливі для них риси, якості характеру, манери, норми поведінки. На певній стадії розвитку, як правило, помічає згадану фальш і нещирість у поведінці батька чи матері. Наслідком цього стає, по-перше, втрата авторитету батьків у дітей, втрата поваги до батьків, і по-друге, формування таких негативних якостей, як лицемірство, брехливість, нещирість.

Ще гірше, коли батько або мати вступають у своєрідне змагання в зовнішньому прояві любові до дітей. Запитання «Кого ти більше любиш – маму чи тата?» не таке вже й абстрактне у практиці сімейного виховання, особливо, якщо воно підкріпляється відповідними діями з боку батьків. Нерідко в сім'ях виникає своєрідне змагання між батьком і матір'ю у проявах «любові до дітей».

        Подібні явища можуть мати місце в сім'ях, де батьки живуть між собою у злагоді. Але такий стиль виховання веде до негативних результатів. Зокрема, вказана змагальність батьків у прояві любові до дітей тягне за собою такі небажані наслідки: за наявності в сім'ї двох або більше дітей відбувається своєрідний поділ сфер впливу батька і матері на них, з'являються улюбленці й обділені любов'ю, між дітьми може виникнути відчуженість або навіть ворожнеча. Якщо дитина в сім'ї – одна, то у подібній ситуації, зваживши всі «за» і «проти», вона віддає перевагу комусь одному з батьків, відсунувши на другий план іншого. Своєму кумиру дитина буде дарувати увагу і ласку, любов і повагу, вдячн ість і доброзичливість. Інший з батьків буде обійдений дитячою увагою. Такий стан веде до розладу між батьками, а дитина росте нещирою, користуючись конкуруючою батьківською любов'ю. 

        Безперечно, люди різняться між собою не лише тим, як вони люблять, але й тим, як вони виявляють це почуття. Такі якості, як біологічна прив’язаність, чутливість і доброзичливість, є суто індивідуальними. І досягти їх єдності, однаковості вияву практично неможливо. Досягти єдності прояву любові й батьківської спільності можна завдяки турботі про дитину, повазі до неї.

        Батьки домовляються між собою, як чинити в кожному випадку, важливому для виховання, наприклад: як готувати дитину до школи, які закріпити за нею доручення вдома, як організувати читання, заняття спортом тощо. Якщо ж виникли протиріччя, то дитина має почути не ваші взаємні звинувачення, і засудження, а аргументи з обох боків.

Чи можна уникнути конфліктів?

        Жити без конфліктів неможливо. Що ближчі взаємини між людьми, тим реальнішою буде поява конфліктів. Конфлікт – це відкритий вияв наявної між людьми різниці.

         Прагнення за будь-яку ціну уникнути конфлікту схоже на прагнення уникнути реальності. Від того, що ми робитимемо вигляд, ніби протиріч і різниці у наших поглядах немає, вони не зникають.

У деяких сім'ях так багато сил й часу витрачається на те, щоб уникнути конфлікту, що коли він все-таки вибухає, вони опиняються зовсім безпорадними у цій ситуації.

        Часто люди сердяться один на одного роками, спричиняючи біль не лише собі, але й решті членам родини. Більшість конфліктів виникають через дрібниці й у тих, хто посварився, в пам'яті навіть не залишається подробиць. Усе, що залишається, - це уперте небажання сторін зробити перший крок до примирення. Зазвичай конфлікт виникає через те, що діти не погоджуються з думкою дорослих, їхньою оцінкою, діями, вимогами, що виявляється у невдоволенні, різких репліках, скаргах. Нерідко ми не докладаємо жодних зусиль, щоб розв’язати конфлікт. Так, заяву дитини «Мені це не подобається» - ігнорують, її думки на кшталт «Я так не вважаю» - відкидаються, відчайдушне «Не хочу!» - не беруть до уваги.

        Розв'язання конфлікту – справа творча: варто врахувати і проаналізувати кількість компонентів ситуації. Тому якщо в цей момент ви намагаєтеся припинити розпалювати конфліктне «вогнище», але не знаєте, як знайти вихід, можна відкласти остаточне розв’язання на якийсь час. Однак буває і таке. Ми говоримо: «Повернемося до цього пізніше», але не кажемо, коли саме. Через таку невизначеність конфлікт часто залишається нерозв’язаним.

        Добрі слова, ласкаве ставлення до дітей під час конфлікту значно знижують напругу ситуації.

У разі назрівання конфлікту або напруження стосунків можна звернутися до дитини з проханням про будь-яку послугу. Це підкреслює її значущість і у такий спосіб можна буде уникнути взаємного невдоволення.

Батьки, які не бояться йти на компроміс, доволі легко виходять з конфлікту. І навпаки, конфлікт затягується, якщо дорослі не спроможні або не хочуть іти на компроміс.

 Перші вихователі майбутніх громадян

        Ми, українці, - нація, пройнята християнським духом терпимості, щирості, прощення, розуміння потреб народів, які проживають на теренах України і хочуть зберегти свою віру, свої місце в геополітичному просторі. Реальна політика сучасного етапу розвитку всієї світової цивілізації, що певним чином відбивається і в нашому суспільстві, - це зіткнення, суперництво і протистояння інтересів різних великих націй і малих етносів. Проігнорувати це явище не можна, бо виникають трагедії як локального, так і глобального масштабів.

У нашому суспільстві теж наявна проблема ставлення національних меншин до української державності. Виховання дітей з національних меншин буде постійно здійснюватися на тлі природної суперечності, що визначається ставленням меншин до нації, за якою дано назву державі так званої титульної.

Сім'я є головним чинником таких настроїв і прагнень. З одного боку, наша громадянська лояльність щодо держави передається дітям, з іншого – національна активність батьків і етнічної громади часто визначають прагнення дітей до засвоєння своїх культурно-національних цінностей. Дорослі будь-якої (моно- чи поліетнічної) сім'ї мають виховувати патріота України, свідомого громадянина, що шанує закони і традиції не лише свого етносу, а й народу, на землі якого він живе, тобто виховувати людину з розвиненою як етнічною, так і національною свідомістю.

        На виховання громадянськості  впливає багато різних чинників, однак необхідно пам’ятати, що для дітей найголовнішим є найближче оточення, тобто сім'я.

        З одного боку, вибір сім'ї зазвичай не залежить від бажання дитини, бо батьків не вибирають. З іншого – виховання багато в чому визначається індивідуальними і віковими особливостями дитини, нашим ставленням до неї. Так само важливим є і зміст нашого спілкування з дітьми, характер наших взаємин, бо вони безпосередньо впливають на емоційне самопочуття, виникнення громадянських почуттів. Найближче оточення дитини є першими вихователями, які покликані самою природою плекати дитячу душу, допомагати засвоювати дитині здобутки національної і світової культури, сприяти виникненню відчуття належності до свого народу.

        Якщо дитина росте в неблагополучній родині, то доволі часто у неї настільки змінена психіка та сплюндрована душа, що складно знайти такі найперші риси громадянської свідомості, як доброта, увага, чуйність, милосердя, любов до ближнього. Цим дітям мати не співала колискових, не розповідала казок, не жартувала, промовляючи народні дитячі скоромовки, прислів’я; немає у них відчуття краси рідної землі, бо дитина не милувалася й не отримувала насолоди від чудових краєвидів, квітучих садів. ЇЇ турбували найелементарніші життєві потреби – знайти щось поїсти, якось зігрітися. 

        Батьки, які готові до формування у дітей основ громадянськості, реалізуючи свої духовно-інтелектуальні можливості, допомагають засвоювати дітям певні знання громадянського змісту, вже на новому вищому рівні підтримують у них патріотичні почуття, допомагають опанувати державну мову, розвивають інтерес до громадянської діяльності.

Яка родина – така й дитина

        Стосунки батьків між собою, їх взаємини з дітьми, внутрисімейна атмосфера загалом – все це  незмінна практична школа батьківства й материнства. Добра ця школа – і виховання буде добрим; якщо ж нервова і тривожна, то діти зростають нервові, тривожні чи байдужі, егоїстичні, морально й духовно глухі.

Звичайно, вплив батьків на дітей завжди індивідуальний, і вони мають більше можливостей враховувати вікові та особистісні особливості дитини. Безперечно, що найкращі умови для розвитку і вихованні дитини має сім'я, в якій проживає кілька поколінь. У такій сім'ї, як правило, є різні види стосунків між старшими і молодшими поколіннями та можливості передання і взаємозбагачення особистості дітей і дорослих, засвоєння сімейних ролей в процесі безпосередньої життєдіяльності родини.

        На жаль, як свідчить статистика в Україні, як і в інших європейських країнах, переважає нуклеарна (одноядерна – батьки і діти) сім'я. Більш того, зниження рівня життя в державі, погіршення соціальних, санітарних, гігієнічних, побутових умов життя, а у зв’язку з цим і психологічних, призводить до деформації почуття відповідальності, юридично-правового і морально-етичного обов’язку, що відбивається на сім'ї. В Україні зменшується рівень народжуваності дітей і помітно зростає кількість неповних сімей.

Сильним негативним фактором у вихованні дітей стає факт розлучення батьків. Залишення сім'ї батьком (або матір'ю), що, як правило, супроводжується офіційним розірванням шлюбу, може різко змінити морально-психологічний стан дитини і часто має руйнівний вплив на її психологічний світ, поведінку, віру в морально-духовні цінності та ідеали людей.

        Після розлучення колишньому чоловікові чи дружині слід чітко обумовити в інтересах дитини новий стиль контактів і вимог, адже батьки завжди мають підтримувати хоча б найменший контакт із дітьми, незважаючи на те, що він може бути для одного або й обох небажаним. Ці контакти сприятимуть психічній врівноваженості, нормалізації розвитку дитини, гуманізації, її ставлення до батьків. Жоден із батьків не може принижувати іншого і присутності дитини та саму дитину. Емоційну напруженість взаємин батьків діти відчувають без слів, поглядів, жестів і міміки, навіть тоді, коли їх при цьому немає. Вони відчувають це інтуїтивно, серцем, душею, якимось особливим родинним почуттям, що не піддається критеріальним вимірам.

Для повноцінного розвитку, як певну компенсацію за розлучення батьків, діти потребують постійних, стабільних стосунків з обома батьками, а це означає, що мати і батько, який здебільше проживає окремо, мусять обговорити умови їх теперішнього життя, осмислити ситуацію, в якій опинилися і зберегти ті кращу почуття, які в них залишилися з попередніх стосунків.

        У кожній сім'ї дитині відводиться певна роль, відповідно до якої будуються її взаємини з батьками залежно від її віку, незначного життєвого досвіду. Батьки для дітей мають бути джерелом емоційного тепла і підтримки, владою, розпорядником благ, зразком і прикладом для наслідування і, звичайно, мудрими порадниками.

Авторитет матері (батька) зростає в очах дитини, якщо вони, знаючи її проблеми, допомагають безболісно їх розв’язати. Це залежить від загальнокультурного рівня батьків, їх освіченості, педагогічної підготовленості, способу життя, ціннісних орієнтацій, реакції на становище, що склалося, оптимізм і віру на краще життя родини і дитини. При цьому мати має враховувати, що дефіцит чоловічого впливу веде до порушення не лише розвитку інтелектуальної сфери, ускладнює процес ідентифікації відповідно до батьківського (чоловічого) чи материнського (жіночого) образу. Не маючи родинного прикладу спостерігати доброзичливе подружнє спілкування, це часто може впливати на формування гіперприв'язаності до матері чи батька, спричинювати різні відхилення психіки і навіть фізичні вади.

        Неповна сім'я необов’язково призводить до відхилень у розвиткові інтелекту і поведінці дитини. Кожна дитина може успішно справитися з однією або кількома несприятливими обставинами, але якщо їх більше, то це може спричинити виникнення у дітей невротичних реакцій тощо. Невдоволеність емоційними контактами, життєва невпевненість в позитивній оцінці дорослими, зменшення можливостей задоволення запитів у сфері матеріальних потреб, що зростають, - все це сприяє деформації ціннісних орієнтацій, викривленню реальних установок, що руйнує віру в моральний ідеал, призводить до порушень в діях, мотиваційній сфері, майбутньої діяльності, свідомого чи несвідомого успадкування чи наслідування морально-поведінкових якостей батьків.

Роль батьків у статевій ідентифікації дитини

        Майже з моменту народження дитини батьки орієнтують її на певну статеву роль, вчать хлопчика бути хлопчиком, а дівчинку – дівчинкою, тим самим сприяючи гармонійному розвитку особистості. Це виражається в одязі – навіть його колір свідчить про стать дитини, у підборі іграшок, в іграх, які пропонуються дорослими. У статевій ідентифікації дитини засвоєння зовнішніх атрибутів має істотне значення. Дуже рано дитину заохочують наслідувати батька або матір, які стають для малюка зразком, еталоном, і формують у дитини ту поведінку, яка традиційно вважається відповідною її статі.

        Скажімо, словом і справою у свідомість хлопчиків закладається система правил поведінки для представників їх статі. Хлопчиків раніше починають привчати до стриманості у прояві почуттів. У будь-якій зручній ситуації батько нагадує синові про те, як поводяться справжні чоловіки. Іноді з метою виховання мужності батьки не помічають дратівливості сина, заохочуючи його агресивність.

У дошкільному віці зароджуються і розвиваються відмінності у спрямованості інтересу до спілкування у хлопчиків та дівчаток, виявляється прихильність до дітей своєї статі: хлопчик частіше обирає хлопчиків, а дівчинка – дівчаток.  Розвивається самосвідомість і такий важливий її аспект, як усвідомлення себе хлопчиком, чоловіком або дівчинкою, жінкою.

        Стереотипи чоловічої та жіночої поведінки входять у свідомість дитини через безпосереднє спостереження за поведінкою чоловіків та жінок, які її оточують. Кожен з батьків є носієм ціннісних орієнтирів своєї статі та відповідних якостей: душевності, чуттєвості, емоційності, які властиві жінкам; а також сміливості, рішучості, самовладання, притаманних чоловікам.

        Дорослим слід пам’ятати, що діти наслідують усе: форми поведінки, які є корисними, прийнятними для оточуючих, і соціальні стереотипні форми поведінки дорослих, які найчастіше є шкідливими звичками (паління, лайки, бійки тощо). Так, хлопчики уже в дошкільному віці використовують такі «символи мужності» у своїх сюжетних іграх та у життєвих ситуаціях. 

        У сім'ї дитини зазвичай наслідує тих близьких, які є представниками тієї самої статі, що і вона. У повній сім'ї діти орієнтуються на батьків: хлопчик – на батька, дівчинка – на матір. Хлопчик свій вибір аргументує тим, що він теж чоловік і має бути схожим на чоловіка, а дівчинка, відповідно, - на жінку. При цьому хлопчик виражає захоплення саме чоловічими чеснотами батька,а дівчинка – жіночими чеснотами матері. У багатодітних сім'ях хлопчики та дівчатка можуть обрати для наслідування відповідно старших братів чи сестер.

У дошкільному віці діти забарвлюють специфікою своєї статевої ролі відносини з дорослим. Реакції дорослого на певні дії дитини стверджують правильність її поведінки, коригують або забороняють ту чи ту поведінку. У різних культурах традиційно існує свій стиль чоловічої та жіночої поведінки. Дитина, яка належить до певної культури, присвоює стиль поведінки своєї статі у тому віці, коли вона ще не усвідомлює, що ж означає цей стиль.

        Сьогодні стає зрозумілою необхідність диференційованого, залежно від статі, виховання на ранніх етапах дошкільного віку. Формування статевої ідентифікації – тривалий біосоціальний процес вибору та оволодіння однією з двох моделей статевої поведінки, прийнятих у тому соціальному оточенні, де росте дитина.

Нормою психосексуального розвитку особистості є отримання до періоду статевого дозрівання елементарних знань про будову тіла, статеві органи, вагітність і народження дітей. Науковці, досліджуючи цю проблему в Україні, наводять цікаві дані про відповідність знань дітей педагогічним вимогам. За їх спостереженнями, понад 80% дітей у 6-8-річному віці не змогли знайти необхідні слова для правильного пояснення статевого розвитку дівчинки і хлопчика. Навіть ті з них, хто мав хоч найменше уявлення про функціонування жіночого та чоловічого організму, пояснюючи відповідні питання, часто вживали вульгаризми і почувалися досить ніяково.

До питань статі діти дошкільного віку дуже часто виявляють пізнавальний інтерес. Запитуючи і вислуховуючи відповідь, дитина лише з'ясовує для себе якусь обставину. ЇЇ цікавлять причинно-наслідкові дії і явища у природі і серед людей. Завдяки правдивій і доступній для її сприймання інформації зростає довіра між дитиною і дорослими.

        Батьки повинні враховувати, що у цьому віці хлопчики і дівчатка переважно не мають досвіду спільної діяльності. Тому необхідно її організувати і формувати у них здатність розподіляти обов’язки з урахуванням можливостей кожного.

        Існує кілька правил, якими можна керуватися у статевому вихованні дітей:

• Діти мають отримувати відповідну інформацію від батьків. Ці відомості слід узгоджувати з темпераментом, допитливістю та сором’язливістю кожної дитини; інформація має подаватися тактовно, правдиво і спрощено. 
• Дітей слід інформувати поступово, додаючи кожного разу нові відомості. Є діти, які рідко про щось розпитують. У таких випадках не варто форсувати події. Інколи дітям достатньо інформації, отриманої з коротких розмов, коли ви згадуєте про щось «таке» мимохідь.
• Дітей у віці 6-12 років батьки мають забезпечити різноманітною літературою з цих питань. Дорослі й діти обмінюються думками, і цей обмін поліпшує взаєморозуміння між ними, сприяє зародженню атмосфери моральної чистоти і сором’язливості, чого найчастіше дотримується сама дитина.
• У віці 9-14 років дитина має отримати всю інформацію стосовно статі для подальшого щасливого життя.

        Зрештою, поінформувати дитину щодо питань статі – не найскладніше завдання. Значно більше труднощів виникає тоді, коли дорослі намагаються сформувати у дітей відповідну поведінку, вплинути на усе те, що стосується людської душі.